Створення системи захисту правозахисників та громадських активістів є необхідною умовою існування демократичної держави та розвиненого громадянського суспільства. Така система, в свою чергу, передбачає формування ефективного механізму розслідування фактів нападів та переслідування правозахисників та громадських активістів.
Демократична держава неможлива без розвинутого громадянського суспільства. В свою чергу, ефективність громадянського суспільства прямо залежить від активності громадян. Адже саме їхня діяльність безпосередня забезпечує контроль за тим, наскільки органи публічної влади дотримуються юридичних норм. Це набуває особливого значення за сучасної правоохоронної системи України, ефективність і якість діяльності якої все ще залишає багато питань.
Разом із тим, така діяльність правозахисників і громадських активістів нерідко призводить до ситуацій, коли їм починають погрожувати чи переслідувати за їхню діяльність. Переслідувачами стають або представники органів влади або ті особи, інтереси яких (перш за все незаконні) зачепила активність таких громадських активістів чи правозахисників.
Так, Центр громадських свобод зафіксував з січня 2019 по листопад 2019 р. 72 випадки таких нападів (http://ccl.org.ua/map), однак, скоріше за все це лише частина таких подій.
Важливість цього питання визнала і Організація об’єднаних націй, прийнявши у 1998 році Декларацію про правозахисників, повна назва якої “Декларація Організації Об’єднаних Націй про право та відповідальність осіб, груп та органів суспільства просувати та захищати загальновизнані права людини та основні свободи” [1].
Захисників прав людини (human right defender) визначають, як тих осіб, які працюють на заохочення, просування та захист прав людини. На практиці нерідко вживають як синоніми інші терміни, наприклад активісти, монітори тощо. Саме визначення сформульоване максимально широко і охоплює як професійних, так і непрофесійних правозахисників, волонтерів, журналістів, правників, адвокатів та будь-яких інших осіб, що здійснюють постійно чи спорадично правозахисну діяльність.
Декларація чітко сформулює існуючі права людини таким чином, щоб полегшити їх застосування до становища правозахисників. Він визначає, як права, які містяться в основних документах з прав людини, включаючи право на свободу вираження поглядів, асоціацій та зборів, поширюються на захисників. Він також окреслює специфічні обов’язки держав та відповідальність усіх за захист прав людини.
У 2000 році ООН було засновано міжнародну інституцію, спрямовану на допомогу правозахисникам в реалізації цієї Декларації, яка називається Спеціальний доповідач щодо правозахисників (Special Rapporteur on Human Rights Defenders).
Разом із тим Декларація лише проголошує відповідні права правозахисників, покладаючи на держави обов’язок зробити ці права реальними.
Серед прав, передбачених Декларацією для захисту громадських активістів у сфері захисту прав людини можна назвати:
- право на захист;
- право на свободу зібрань та об’єднань;
- право розробляти та обговорювати нові ідеї з прав людини та виступати за їх прийняття;
- право критикувати органи публічної влади та вносити пропозиції щодо удосконалення їхнього функціонування;
- право на надання юридичної допомоги чи інші поради та допомогу в захисті прав людини;
- право на безперешкодний доступ та спілкування з неурядовими та міжурядовими організаціями та міжнародними органами;
- право на доступ до ресурсів з метою захисту прав людини, включаючи отримання коштів з-за кордону.
Для України, на нашу думку, саме перше з перерахованих прав має особливе значення, оскільки значна кількість таких активістів стикається як із загрозою своєму життю, здоров’ю, а нерідко і майну, так і з загрозою їхнім рідним.
Більш детальніше основні питання захисту прав людини викладені в таких матеріалах як «Виклад фактів ООН №29 Правозахисники: захищаючи права людини»[2] та «Керівні принципи щодо захисту правозахисників» [3].
Активісти зазнають не лише фізичних нападів. Одним із елементів тиску є дискредитація в ЗМІ та мережі Інтернет. Окремою проблемою захищаються спроби держави обмежити можливості громадських активістів щодо їхньої діяльності.
Однак, в тому випадку, коли органи державної влади неспроможні захистити активістів у сфері прав людини, громадянське суспільство шукає і знаходить такі можливості.
Саме на підтримку та допомогу в ситуаціях нападів та переслідувань осіб, які беруть участь в захисті прав людини спрямовано проект «Забезпечення правового захисту правозахисників та активістів в Україні», який реалізується всеукраїнською мережею громадських організацій на базі 9 громадських приймалень Української Гельсінської Спілки з Прав Людини (https://helsinki.org.ua) (Київ, Чугуїв, Львів, Чернігів, Одеса, Суми, Херсон, Черкаси, Дніпро). У Львові представником цієї мережі є Центр правових та політичних досліджень «СІМ».
В рамках такої діяльності громадські організації надають експертні консультації для вирішення ситуації; інформаційну підтримку та привернення уваги суспільства до цієї проблеми; надання адвокатської допомоги в українських судах та Європейському суді з прав людини. Така допомога надаватиметься за співпрацею з Фондом стратегічних справ УГСПЛ.
Крім правової допомоги правозахисникам та активістам під загрозою, учасники проекту здійснюють розробку алгоритмів прямої допомоги таким особам, здійснюють просвітницьку діяльність з цієї проблематики та розробляють зміни в законодавство для підвищення ефективності вирішення цих питань.
Проект триватиме до 30 вересня 2020 року за підтримки Фонду прав людини посольства королівства Нідерландів. Однак, зрозуміло, що така проблема навряд чи може бути вирішена за такий строк, і, відповідно, захист правозахисників та громадських активістів стає не лише на порядок денний громадянського суспільства. Більше того, він вимагає внесення відповідних змін в поточне законодавство, зокрема до Кримінального кодексу України, з тим, щоб посилити відповідальність за такі дії.
Таким чином, для того, щоб вимога статті 3 Конституції щодо того, що утвердження та забезпечення прав людини є головним обов’язком української держави була реальною, від держави вимагається зробити ефективну систему розслідувань випадків нападів і переслідування захисників прав людини, а так само їхнього запобігання.
Список використаних джерел:
1. UN Declaration: Declaration on the Right and Responsibility of Individuals, Groups and Organs of Society to Promote and Protect Universally Recognized Human Rights and Fundamental Freedoms. Adopted 8 March 1999. A/RES/53/144/ URL: https://www.ohchr.org/Documents/Issues/Defenders/Declaration/declaration.pdf
2. Правозахисники: захищаючи права людини. Виклад фактів №29. Організація об’єднаних націй. Харків: Харківська правозахисна група, 2006. 56 с. URL: http://khpg.org/index.php?id=1153998285
3. Керівні принципи щодо захисту правозахисників. Варшава: БДІПЛ ОБСЄ, 2015. 172 с.
[Опубліковано в: Державотворення та правотворення в контексті євроінтеграції: Матеріали доповідей, виступів і повідомлень учасників V-го Всеукраїнського круглого столу (м. Львів, 9 грудня 2019 р.) / Львівський державний університет внутрішніх справ. Львів: ПП «Видавництво» БОНА», 2019. С.247-250]
Про автора:
Тополевський Руслан (rtopole@gmail.com) – експерт Центру правових та політичних досліджень «СІМ»; к.ю.н., доцент доцент кафедри теорії та історії держави і права, конституційного та міжнародного права Львівського державного університету внутрішніх справ.
